Про аудиторію та мову

З початку нападу Росії 24-го лютого 2022 року на Україну я нічого тут не писав, бо не було ні сил, ні бажання у такий час щось писати у блозі. Тим не менш, захотілось закріпити трохи висновків, зроблених останнім часом.

Але спершу трохи передисторії

На цьому домені свій перший сайт я розмістив десь наприкінці 2008 року, коли ще був студентом, і про багато речей не сильно замислювався.

У ті часи йшов активний розквіт всяких сеошних мутних штук, україномовних сеошних ресурсів я взагалі не памʼятаю. І я вів свій блог російською мовою. Ще гірше – він працював на російському DataLife Engine, уякісь періоди навіть з купленою ліцензією.

Я реєстрував цей сайт у російській ж біржі оплачиуваних посилань SAPE, і думав над тим, як наростити яндексівський індекс цитувань та гуглійський Page Rank. І, звісно ж, для цього було б непогано мати не тільки якісь намучені вчорну посилання з профілів ботів на форумах, але і живих читачів.

І у той час я думав так – російською мовою більше народу користується, тому немає сенсу писати щось українською, бо аудиторія в рази буде меншою. Та і з самого початку я писав у блозі російською – нічого не змінювалось для мене.

Навіть після 2014 року я продовжував писати тут російською та спілкуватись здебільшого нею.

Але якось поступово, десь за останній рік, не більше – захотілось перейти на рідну, українську мову. Радянський уряд зробив багато чого, щоб українці на території України почувались некомфортно, розмовляючи рідною мовою.

Російську мову звели до рівня мови бізнесу, мови “успішних” людей, а на українську мову навішували ярлик “сільскої”, для розмов у родині, але не для спілкування на вулиці чи на роботі.

Так от, я шкодую, що раніше не перейшов повністю на українську.

Дивлячись на пости і відео пересічних росіян, якщо щось хоч якось стосується України – хочеться або блювати, або вбивати. Така це суміш невігластва та пихатості, помножена на вивчену безпомічність. Люди населення росії вважає за нормальне розповідати, як і чому треба знищити Україну, як державу та українців – як націю, розповідають якусь дичину про “8 лєт бамбілі Дамбас”, та одночасно з цим – “нє ми віновати, ета всьо путін” та “но ми же нічево нє рєшаєм”. А, і ще бідкаються, що у них тепер теж проблеми, і їх теж терба пожаліти, бо із-за війни на росію тепер наклали купу санкцій. Не вірять, що в Україні людей вбивають та гвалтують російські окупанти, бо їм це по приколу, і ледь не прямі накази на це отримують. Натовпом з 30 людей тікають від одного поліцейського, щоб їх не дай Боже не затримали за мітинг проти війни (яку на росії можна тільки спецоперацією називати). Сцуть сказати хоч слово проти влади, бо вони самі допустили ситуацію, коли влада їх може за будь яку критику одразу посадити на пляшку. Вони роками своєю байдужістю вели своє суспільство до того стану, коли вже пізно протестувати – всіх пересаджають у автозаки та запишуть до іноагентів. Хтось з більш хоробрих починає писати у Твітері, що вивчить українську мову та поїде жити в Україну, як війна скінчиться – сидіть і далі в своєму болоті, нам такі не потрібні.

Нахуй така аудиторія. Амеби, які не мають власної волі, гідності та намагаються інших затягнути у своє болото – вам самім від себе не гидко? Ті, хто хочуть сидіти на сраці і пишатися перемогою дідів у другій світовій війні – хай і далі десь на росії сидять, їм нічого не має бути потрібно. Хто не прагне до змін на краще, або прагне, але за рахунок захоплення чужих земель, вбивст, гвалтувань та мародерства – сидіть у своєму болоті, вам ніде не раді. Хто готовий зрадити свою країну, якщо вона програватиме у війні, яку почала – ідйть слідом за вашим воєнним кораблем, ви такі нікому не потрібні. Хто готовий вірити у розіпʼятих хлопчиків та нацоналістів, які вбивають своє населення – зізнайтесь собі, що ви і біле б називали чорним, аби тільки не зізнатись собі самім, які нелюдські злочини ви підтримуєте. “Братскіє народи”, які мають жити разом – теж нахуй, бо брати так не поводяться, і мені було б гидко і соромно хоч щось спільне мати з фашистами, не те що братами бути.

Краще мене читатимуть менше людей, але це будуть справжні люди, з людськими поглядами на життя, із совістю та гідністю. Бо українці, навіть російськомовні – мої тексти зрозуміють, а от росіяни – ні.

Цікавий факт – правильно казати “в Україні”, бо так історично склалося, що за “на Україні” можна отримати пизди.

Запис Про аудиторію та мову спершу з'явиться на Блог Дмитра.

Источник: БЛОГ АПАЧА о ДЛЕ